«Росія не має наміру ділити статус країни переможців ні з ким»
— По суті, ви пропонуєте погляд на Україну у Другій світовій війні, який є прямим запереченням «непорушної єдності радянського народу». СРСР уже давно немає, але на захист його ідеологічного спадку стала сучасна Росія. Наприклад, у період 2008—2009 років керівництво РФ не раз оголошувало демонтаж старих уявлень «переписуванням історії». Зрозуміло, що в тодішніх заявах була присутня велика частка поточної кон’юнктури, вирішувалось завдання продемонструвати неприйнятність для Кремля вашої кандидатури на майбутніх виборах. Але захист у публічному просторі концепту «Великої Перемоги» є не просто одним iз головних напрямів сучасної російської внутрішньої і зовнішньої політики. «Велика Перемога» сама стає знаряддям реалізації національних інтересів Росії в тому вигляді, як їх розуміє нинішня російська влада. Що така політика означає для України? Чому тепер уже сама українська пам’ять про війну стає полем політичної битви і якими ви бачите стратегію і тактику сторін у цій боротьбі?
— Ще раз давайте уточнимо, що особистий досвід тієї війни мають порівняно небагато людей, які живуть серед нас. Найчастіше той чи інший погляд на воєнні епізоди відстоюють, і дуже агресивно, ті, хто народилися вже після завершення війни. Отже, коли ми говоримо про нашу спільну пам’ять, ми насправді говоримо про особливе суспільне явище. Наше розуміння війни є результатом зусиль влади, домінування тих чи інших поглядів, наявності у різних «груп впливу» таких ресурсів, як доступ до ЗМІ і ще багатьох і багатьох факторів. Про це давно написані роботи вчених. Тому, не відкриваючи Америку, скажу: зміни в українському суспільстві, які ми пережили в останні 20—25 років, неминуче змінюють наше бачення історії.
Ми не виняток, бо історія завжди переписувалась у пошуках правди. А найпоширенішою неправдою в ній завжди було виключення з історії мільйонів доль, цілих народів. Утвердження демократії і цінності людини вимагають безперервного переосмислення минулого з урахуванням нових реалій, нових уявлень, нових наукових результатів.
Звільнившись від комунізму, свою історію переосмислюють народи Центральної і Східної Європи. Здобувши незалежність, по–новому бачать її народи країн Балтії. Формують новий погляд країни Кавказу і Середньої Азії. І у «старій» Європі триває складний і навіть болісний процес перегляду історії Другої світової війни.
Поза сумнівом, історія переосмислюється і в Україні. Адже ми, сучасні українці, створили свою головну історичну подію — проголошення незалежності. Знайдена найвища точка відліку для нашої історичної пам’яті, для нашої української ідентичності. З висоти незалежності нація побачить і війну, і всю свою історію.
А щодо Росії... Там теж неможливо зупинити осмислення історії. Демократична Росія активно дискутує навколо поворотних моментів своєї історії, бачить у ній не лише страсті за Третім Римом, а й прагнення свободи, відкритість до вільних ідей. По–новому бачать свою історію народи Росії. Ніхто вже не зможе викладати історію Татарстану чи Чечні за радянськими підручниками! Інша справа, що влада там хоче законсервувати багато тез iз імперського минулого, реалізовує дуже недемократичну «політику пам’яті».
Нагадаю, що головною подією радянської історії довгий час була Жовтнева революція. Вона була оголошена визначальною подією ХХ століття. Це вже в «брежнєвському» СРСР, на тлі вичерпаності ідей комунізму відбувся пошук нової знакової події, яка б могла виправдати і ту революцію, і всі злочини радянського режиму, включно з Голодомором і Великим терором, і все помітніше відставання від Заходу. Для цього була використана справді Велика Перемога. Штучно препарована, спрощена до рівня примітивної схеми, нав’язана страхом, вона стала знаряддям пропаганди. Дехто з російських дослідників так і називає її — «заградительным мифом», що надавав смислу самому існуванню Радянського Союзу і системи його сателітів у Східній Європі, обґрунтовував постійне втручання у внутрішні справи інших держав, виправдовував мілітаризацію економіки і дефіцит у магазинах.
Ми бачимо, як зараз у Російській Федерації історія СРСР переписується як епізод в історії «вічної Росії». У цю історію ідеологізована Перемога втягується як найбільший позитив ХХ століття, що протиставляється найбільшій «катастрофі» цього століття — розпаду СРСР. Звідси походить резонансна заява Володимира Путіна про те, що Росія змогла б перемогти у Великій Вітчизняній війні і без України. Звичайно, це чітко спланований політичний сигнал: Росія — країна переможців і не має наміру поділяти цей статус ні з ким іншим. Усі, хто претендують на високе звання переможця так чи інакше мають бути включеними у простір російської ідентичності, «русского мiра». Чекайте, так би мовити, своєї черги в сінях, подавайте «чєлобiтниє», а ми ще подивимось.
Звичайно, прикро за наших ветеранів, яких принижує така «русифікація» Перемоги. По суті, відтворюється знаменитий тост генералісимуса: «За здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза». Один англійський історик, вивчаючи радянські документи, зі здивуванням виявив — якщо на війні хтось здійснив подвиг, його оголошували росіянином. Цей метод залишається у силі!
А якщо говорити про боротьбу на політичному полі, то бачимо виразне бажання використати Велику Перемогу як інструмент витіснення, применшення значення Незалежності України. На символічному рівні це чітко демонструє прирівнювання червоного прапора до національного чи навіть його вивищення над національним, як це відбулось на цьогорічному параді 9 травня у Києві. Звідси такий протест, таке відторгнення у суспільстві.
Поза сумнівом, перемога над фашизмом, здобута дорогою ціною, була справді великою. Але радянська героїзація війни, культ Великої Перемоги насправді спрямовані на забуття. Пам’ятники часто будувались для того, щоб підмінити пам’ять. Показне вшанування приховувало небажання дати відповіді на важливі запитання.
У чому причини війни і як так трапилося, що СРСР вступив у неї союзником Німеччини? Це «буржуазні» Британія і Франція оголосили війну Німеччині після нападу на Польщу. А Червона армія провела у вересні 1939 року у Бресті парад разом iз Вермахтом на відзначення спільної перемоги над польською державою.
Чому СРСР опинився сам на сам у війні з потужним противником, який спирався на ресурси цілої Європи? Вінстон Черчілль пише у своїх спогадах, як у грудні 1941 року радянський посол вимагав від нього негайно відкрити другий фронт у Європі. Допечений до живого нереальністю його вимог, британський прем’єр дав йому розгорнуте пояснення. Британія має ще накопичити сили, бо два роки одна протистояла Німеччині, якій саме СРСР постачав величезну кількість необхідних для війни ресурсів. Два важкi роки Британія спостерігала за розквітом радянсько–німецької дружби і не могла не те що планувати якісь спільні з СРСР воєнні операції, а взагалі побоювалася, чи не вступить він у війну проти неї на німецькому боці. А найголовніше — через те, що Сталін, дозволивши Гітлерові завдати поразки Франції, сам знищив реальний «другий фронт» і тепер для його відкриття потрібно буде набагато більше часу, сил і крові.
Чому таким був хід війни на радянській території, у чому причини трагічних поразок перших її років? Адже у Першій світовій війні «відстала» царська армія не відкотилася за кілька тижнів до Москви, а тримала фронт чотири роки. Крізь зуби радянські ідеологи визнавали «помилки» Сталіна в оборонному плануванні, але ніхто навіть не насмілювався говорити про політичні причини поразок режиму, який тримався на страху й терорі.
А чому переможені живуть краще за переможців? Поставлене на початку перебудови, це запитання висвітлило всю фальшивість тези про «найпередовіший у світі суспільно–економічний лад».
І, можливо, найголовніше питання — якою ціною здобута перемога і чи тільки нацизм несе відповідальність за величезні жертви і страждання? Адже СРСР ніколи не розкривав достовірних, обґрунтованих даних ні про військові втрати, ні про загибель мирного населення. Це стосується як території СРСР, так і країн, де наступала Радянська армія. Взагалі, маніпуляції з цифрами втрат найяскравіше висвітлюють аморальність радянського режиму. Адже його вожді лише час від часу оголошували взяті зі стелі цифри, що цинічно обслуговували їхні політичні інтереси.
У 1946 році Сталін, аби ніщо не затьмарювало «геніальність» його керівництва, заявив, що СРСР втратив 7 мільйонів людей і відмінив запланований перепис населення. Хрущов у 1961 році, заявивши про «помилки» генералісимуса, але, відмовляючись визнати провали системи, називає цифру 20 млн. втрат і цю цифру потім старанно виводять і тиражують партійні історики. Це вже після краху СРСР колишній секретар ЦК і соратник Михайла Горбачова Олександр Яковлєв назве цифру у 30 млн. жертв. Серед тих жертв 12,6 млн. українців! Саме так дослідники оцінюють наші втрати, а назвати всіх поіменно радянський режим ніколи не збирався.
Питань багато. Без відповіді на ці запитання не відбудеться важливої для будь–якого суспільства скорботної роботи, яка зробить неможливим повторення того ланцюга подій, який призвів до війни. Тільки давши відповідь на важкі запитання, суспільство здобуде імунітет до тоталітаризму, соціальної пасивності і політичної безвідповідальності. Тому я переконаний — колективне переосмислення досвіду Другої світової війни є необхідним для становлення української нації. До речі, як і російської, білоруської і всіх інших, яким довелося пройти через ту війну. Через історію ми прийдемо до сьогоднішнього дня, зрозуміємо ціну свободи, демократії, незалежності. Нам треба шукати єдності навколо правди про війну, а не навколо «священних» сталінських міфів. Такою має бути наша суспільна «стратегія пам’яті».
