Михина доля
Колись, в юності, ще без турбот,
Миха отримав у спадок палац.
Вежі високі, мури міцні —
Справжня казка на тисячі днів.
Взявся чаплига все реформувать,
Змінював зали, валив коридори,
Добудовував башти, рів рив глибокий —
Хотів, щоб було ще краще, нівроку.
Роки промайнули, десятки літ,
Гостей він кликав, ліпив анфілад.
Та тільки дививсь — що ж воно стало?
Не палац — а концтабір, гірка тут справа.
Де парк із трояндами? Де бенкетна зала?
Навколо паркани, сторожові вежі.
Люди з картонками, смуток на обличчях,
А Миха з трибуни про щастя говорить.
«Ну, — каже, — вийшло як вийшло, буває.
Любіть цей концтабір, іншого немає.
А мені от за це, що я вам збудував,
В сусідньому палаці апартаменти дали.
Для мене й для діток, щоб вік не журиться,
А ви тут лишайтесь — звикайте, дивіться.
Бо все для народу, для миру, для честі...
А мені — заслужене місце у місті».