Чому ж ці герої виступили проти УНР? Більшовики та представники інших лівих партій відігравали важливу роль у військово-політичній організації робітників. Багато хто з повстанських ватажків належав до їх лав. Проте, ініціатива Січневого повстання йшла знизу. А коли воно захлинулося, і ревком прийняв рішення припинити боротьбу, залізничникі ледве не розстріляли більшовиків на чолі з Іткінд, які приїхали до них із наказом припинити вогонь. Вони билися далі, поки останніх червоногвадійців з майстерень не розстріляли на Бібіковському бульварі. І бойове завзяття київського робітництва не можна пояснити саме лише політичною агітацією лівих. Люди з передмість розуміли, що відстоюють власні інтереси.
З початком революційних подій пролетарські маси очікували на великі, системні зміни. Робітники, солдати, дрібні ремісники, найманці з навколишніх сіл, члени їхніх родин воліли соціальної емансипації трудівників — які до цього вважалися найнижчою кастою у суспільстві. Їм було замало шароварів та патріотичних пісень. Вони не погоджувалися із тим, що революція має завданням змінити двоглавого орла на тризуб, та передати владу до рук «національно свідомого» панства. А отже, не вірили діячам «українських» партій, котрі, попри соціалістичну риторику, не наважувалися втілити у життя соціальні реформи, на які чекали народні маси.
Це розуміли навіть завзяті прихильники Коновальця та Петлюри. «Хоч більшість стрільців перебували під сильним впливом націоналістичної пропаганди й греко-католицької церкви, чимало бійців, які походили з бідного галицького селянства, інстинктивно розуміли, що робітничо-селянська революція, що розгортається навколо них, більше відповідає їх інтересам, ніж Центральна рада, яку змушували їх захищати командири», — пише про це Андрій Здоров. Він наводить спогади колишнього члена стрілецького комітету Максима Копача, який за власною ініціативою намагався укласти мирну угоду з київськими повстанцями.
«Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас...», — щиро визнавав перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко.
Історія повстання на «Арсеналі» свідчить: події тих днів були внутрішнім громадянським конфліктом із соціальним підгрунтям — а не «україно-більшовицькою війною», як це намагається змалювати сучасний історичний офіціоз. Зрештою, «патріотичні» супротивники більшовиків так само не гребували військовою допомогою кайзера, Антанти, домовлялися із «єдинонєдєлімцем» Дєнікіним — а насамкінець Петлюра прийшов до Києва у обозі «братнього» польського війська, яке напередодні знищило ЗУНР.
Лінія ідеологічного фронту проходила не по російсько-українських кордонах, а просто через українське суспільство, яке дотепер розділене соціальною прірвою. Саме тому культурна пам`ять про січневі події живе не тільки у всесвітньо відомій стрічці Олександра Довженка, але й у вуличній пісні старого Києва.
Ми пам`ятаємо вас, київські мальчіши.
